Я зіткнулася з булінгом у школі у 15–16 років.

Це почалося після того, як я відмовила однокласнику у стосунках. У відповідь він почав розпускати про мене чутки – називав «шалавою», «шлюхою» і поширював це серед інших. Частина його друзів із класу підтримала це. З часом це переросло у системне приниження. Вони могли вигукувати брудні речі, коли я просто йшла коридором чи вулицею, коментувати мою зовнішність і одяг. Одного разу вони навіть розмалювали паркан біля мого дому – написали моє ім’я і додали непристойні малюнки. Підкладали в сумку записки з образами. Підмовляли молодших школярів ставити провокативні й принизливі питання. Це тривало кілька місяців. Я звернулася по допомогу до батьків. Тато намагався говорити з батьками цих хлопців, мама радила не звертати уваги. Вчителі знали про ситуацію, але робили вигляд, що нічого не відбувається. Лише класна керівниця підтримувала мене, але навіть попри це кривдникам ніхто не робив зауважень. Мені допомогла внутрішня стійкість і чітке розуміння: все, що вони говорять, – не про мене. Я бачила, що це їхні власні проблеми і біль, які вони намагаються перекласти на інших. Я продовжувала вчитися, займатися спортом, брати участь у конкурсах і досягати результатів. І навіть помічала, що моя стійкість злить їх ще більше.

Що я б сказала дитині, яка зараз переживає булінг? Усі ці образи – не про тебе. Вони говорять більше про тих, хто їх вимовляє. Ти не зобов’язана приймати це як правду про себе.