Я зіткнулася з булінгом у школі у віці 10–15 років, і найскладніше в цій історії те, що його ініціювала й підтримувала саме класна керівниця.

Вона вела наш клас з 5 по 11 клас і протягом усього цього часу могла викликати учнів «відповідати», а насправді – публічно принижувати перед усіма. Вона дозволяла собі висміювати соціальний статус батьків, говорити про відсутність когось із них у вихованні, давати суб’єктивні й принизливі оцінки поведінці або зовнішності. Я була тихою дитиною, багато читала, не прагнула виділятися – і це теж ставало приводом для глузувань. Через таку поведінку вчительки однокласники почали дозволяти собі те саме. Хлопці вигадували прізвиська, глузували з мого прізвища, зверталися до мене не по імені, а через образливі слова, які підхоплювали навіть із підручників. І найгірше – це не зупинялося, а навпаки ігнорувалося. Вчителька робила вигляд, що нічого не відбувається. Це тривало роками. Я не зверталася по допомогу, бо тоді просто не знала, що може бути інакше. Здавалося, що це норма. Лише в дорослому віці, коли я почала вивчати психологію і аналізувати свої реакції, я зрозуміла, що саме зі мною відбувалося. І наскільки сильно це вплинуло на мене. Наприклад, зараз я дуже інакше сприймаю гумор – часто бачу в ньому не легкість, а висміювання і приниження. Для мене це стала емоційно дискомфортна форма комунікації.

Що я б сказала дитині, яка зараз переживає булінг? Дуже важливо не лише сказати, а й бути почутим. Дорослим варто не просто вислухати, а створити безпечний простір, де дитина може говорити про свої почуття без страху. Важливо визнавати ці почуття, показувати, що дитина не одна, і разом шукати рішення. І водночас навчати, що просити про допомогу – це нормально.