Я зіткнулася з булінгом у школі у 15–16 років, коли перейшла до іншого навчального закладу.

До цього я була тихою дитиною, без близьких друзів, але й без відкритих конфліктів. А в новому середовищі все різко змінилося. З мене почали насміхатися однокласники – більше хлопці, хоча іноді й дівчата. Особливо один хлопець, за яким інші просто повторювали. Вони ображали, шепотілися за спиною, підтримували одне одного в цих діях. Згодом це перейшло й у фізичну агресію – одного разу він схопив мене за волосся і принижував при всіх. Ніхто не заступився. Я змогла відбитися, але це було дуже принизливо і боляче. Найбільше запам’яталися саме ці моменти – коли мене тягнули за волосся і називали «вівцею», а весь клас мовчки це підтримував або принаймні не заперечував. Це тривало більше року. Я нікому не розповідала – ні батькам, ні вчителям. З батьками не було близького контакту, та й було соромно. Здавалося, що я маю впоратися сама. Вчителі, навіть якщо щось бачили, не втручалися. Чесно, допомогло тільки те, що школа закінчилася. В університеті все було інакше – інше середовище, інші люди. Я навіть пам’ятаю, як щиро здивувалася нормальному ставленню. І ще важливе усвідомлення – найбільше болить не лише від кривдника, а й від мовчання інших. Від того, що ніхто не стає поруч і не каже: «це неправильно».

Що я б сказала дитині, яка зараз переживає булінг? Це не твоя провина. Люди можуть бути жорстокими, але це говорить про них, а не про тебе. Якщо є можливість – обов’язково звертайся по допомогу: до батьків, вчителів, психолога. І водночас намагайся не втратити себе. Я з дитинства вірила, що я сильна, і, можливо, саме це допомогло мені витримати. Але я дуже хотіла б, щоб у таких ситуаціях поруч завжди були ті, хто підтримає. Бо так має бути.