Я зіткнулася з булінгом у школі у 12–14 років.

У класі сформувалася група, своєрідна «еліта», в центрі якої була донька вчительки. Навколо неї зібралися інші – і саме ця компанія системно ображала, чіплялася, пліткувала і знущалася. Мене називали «дивачкою», «лесбіянкою» (хоча це не відповідало дійсності), «анімешницею», «душнілою». Спочатку вони булили мене, а потім почали чіпати й моїх друзів – навіть тих, хто жив в іншому місті. Знаходили їх у соцмережах, вигадували про нас історії, викладали фотографії без дозволу в закриті групи, штовхали, псували речі. Це тривало більше року. Я зверталася по допомогу до батьків – вони неодноразово приходили до школи, розмовляли з адміністрацією. Кривдникам робили зауваження, і на якийсь час це ніби допомагало, але потім усе повторювалося знову. Ситуація змінилася лише тоді, коли все зайшло надто далеко – почали погрожувати і цькувати не лише мене, а й друзів. Тоді ми звернулися до поліції. Саме це стало точкою, після якої булінг припинився.

Що я б сказала дитині, яка зараз переживає булінг? Відстоюй себе і не затягуй. Якщо ситуація серйозна – звертайся не лише до школи, а й до правоохоронних органів. Зауваження та ігнор часто не працюють, особливо коли у кривдників є вплив. І ще важливе: система реагування має бути реальною, а не формальною. Бо коли на практиці немає наслідків, залишаються лише біль і виснаження для тих, хто це переживає.