
Я зіткнулася з булінгом у школі у віці 11–14 років.
Це було постійне і системне цькування, яке торкалося майже всіх сфер мого життя в школі. З мене сміялися, говорили образливі речі прямо в обличчя, вигукували принизливі слова на уроках. У класному чаті мене ігнорували і відштовхували, коли я намагалася спілкуватися. У коридорах могли штовхати і пинати, псували мої речі, плювали в мій бік. Мені нав’язували, як я маю виглядати, і поступово повністю виключили з колективу. Найбільше запам’яталися слова, які боляче врізалися в пам’ять: «Краще б твоя мама зробила аборт, щоб такі, як ти, не народжувалися». Це було дуже жорстоко. Булінг тривав більше року. Я не зверталася по допомогу, і коли ситуація все ж ставала помітною, дорослі або не реагували, або взагалі заперечували, що я є жертвою. Казали, що я «вигадую». Важливо, що цькування було не лише з боку однокласників, а й від інших учнів школи і навіть деяких вчителів.З часом мені частково допомогло залучення до учнівського самоврядування – це дало інше середовище і хоча б якусь підтримку. Цей досвід показує, наскільки важливо, щоб поруч були дорослі, які готові бачити і визнавати проблему. Бо коли цього немає, ситуація стає ще важчою для того, хто її переживає.
Що б я сказала дитині, яка зараз переживає булінг? Просити допомогу – це сміливо, а не соромно.
Коли булінг іде одразу з усіх боків – від однокласників, інших учнів, навіть учителів – і при цьому жоден дорослий не вірить, дитина опиняється у повній самотності. Якщо ви помічаєте, що дитина замкнулася, перестала довіряти або тривожиться без видимої причини – не варто чекати, поки вона сама попросить про допомогу. Зверніться до психотерапевта, який працює з травмою. Якщо школа не вірить або сама є частиною проблеми – йдіть далі: у відділ освіти, до поліції. Дитина не має нести це самостійно.
Повідомити про булінг можна тут:
