У школі, приблизно з 7 до 15 років, я сам брав участь у булінгу.

Ззовні мав образ «пай-хлопчика» перед вчителями, але насправді впливав на атмосферу в класі: через маніпуляції вирішував, кого з учнів чи навіть вчителів можна «пресувати». Мені подобалося відчуття контролю і здавалося, що я розумніший за інших. Булінг проявлявся по-різному: від психологічного тиску до псування речей і ігнорування. Це тривало не один рік, і дорослі ніяк не втручалися. Навіть коли вже в дорослому віці я розповідав про це вчителям, мені просто не повірили. Один епізод особливо врізався в пам’ять. Я викинув пенал дівчинки, вона розплакалася. А коли до класу зайшла вчителька, я одразу почав її заспокоювати і пообіцяв купити новий. У цей момент вона розуміла, що скаржитися не має сенсу. З часом ситуація почала змінюватися завдяки людям, які були зацікавлені мною по-справжньому. Вони багато зі мною говорили, намагалися зрозуміти, навіть підлаштовувалися під мій стиль спілкування. Саме ці розмови поступово щось у мені змінили.

Що я б сказав дитині, яка зараз переживає булінг? Важливо прямо проговорювати свої межі і не замовчувати те, що відбувається. Ти маєш право сказати: «Мені це не ок».