«Школа закінчилась, а повідомлення не зупиняються»: кібербулінг і як з ним боротися

Історія перша: фото з червоним хрестом.
Одна з учасниць опитування, Шаіра, розповідає, як однокласниці створили групу в месенджері і поставили на аватарку її фото – з червоним хрестом через усе обличчя. Групу назвали «ЛОШАіРА» –перекручуючи її ім’я. Коли її запросили туди, вона побачила 15-16 однокласників, які прийняли запрошення. Людей, яких вважала друзями.
«Бачити половину своїх однокласників у цій групі... я вважала їх друзями», – пише вона. Це, мабуть, найболючіше в кібербулінгу – зрада тих, кому довіряв.

Історія друга: анонімні погрози через орієнтацію.
Інша учасниця розповідає, як через сервіс анонімних питань їй писали погрози – аж до погроз зарізати – через сексуальну орієнтацію.
Це вже не просто образи. Це реальні погрози – і повна анонімність того, хто їх пише.

Історія третя: фейковий профіль у додатку для знайомств.
Свідок з коледжу розповідає, як однокурсник створив фейковий акаунт у додатку для знайомств від імені іншого студента – вказав, що той гей, і залишив його номер телефону. Після цього життя жертви буквально перевернулося – його відрахували з коледжу.  Один клік – і наслідки можуть бути дуже реальними.

Історія четверта: закрита група для знущань.
Ще одна учасниця описує, як однокласники створили закриту групу в соцмережах, куди збирали її фотографії без дозволу і висміювали. Вона дізналася про це випадково.

Він не зупиняється вдома. Телефон є скрізь. Повідомлення приходять уночі, на вихідних, на канікулах. Дитина не може «вийти» з ситуації – вона завжди в центрі.
Аудиторія необмежена. У шкільному коридорі знущання бачать десятки людей. В інтернеті – сотні й тисячі. Скріншоти розлітаються миттєво. Контент, який здається видаленим, часто вже збережений.
Анонімність знімає гальма. Кривдник, який ніколи не наважився б сказати щось в обличчя, легко пише це під чужим профілем або в анонімному сервісі. Безкарність – потужний підсилювач жорстокості.
Сліди залишаються. На відміну від слів, сказаних у коридорі, кібербулінг залишає докази. Це і мінус, бо контент живе довго. Але водночас і плюс: його можна зафіксувати і використати як доказ.
Жертва часто не знає, хто це робить. Невідомість кривдника додає окремий рівень тривоги. Це може бути хтось із класу, з іншої школи, хтось, кого взагалі не знаєш.

Для дитини
Крок 1. Не відповідай і не видаляй. Відповідь – це те, чого чекає кривдник. Реакція підживлює булінг. Але і видаляти повідомлення не варто: вони можуть знадобитися як докази.
Крок 2. Роби скріншоти. Дата, час, нікнейм, текст – все зберігай. Навіть якщо здається, що це дрібниця. Саме ця дрібниця може стати доказом у розмові з адміністрацією школи або поліцією.
Крок 3. Заблокуй і поскаржся. Більшість платформ мають функцію скарги на контент або акаунт. Використовуй її. Заблокуй кривдника. Це не вирішить проблему повністю, але зупинить потік повідомлень.
Крок 4. Розкажи дорослому, якому довіряєш. Це найважливіший крок. Не тому що дорослий вирішить все за тебе – просто ти не маєш бути з цим наодинці.
Крок 5. Якщо є погрози – звертайся до поліції. Погрози фізичною розправою, поширення інтимних фото, фейкові профілі з чужими даними – це не «шкільна проблема». Це правопорушення.

Для батьків
Повірте дитині одразу. Кібербулінг легко заперечити: «та це просто інтернет», «не звертай уваги», «вийди з цієї групи». Але для дитини це не «просто інтернет» – це її соціальне життя.
Не забирайте телефон як покарання. Перший інстинкт – забрати гаджет і «захистити». Але для підлітка телефон – це зв'язок із друзями, навчанням, світом. Забрати його означає покарати жертву, а не кривдника.
Зафіксуйте все разом із дитиною. Скріншоти, посилання, нікнейми. Це потрібно зробити до того, як контент видалять.
Зверніться до школи письмово. Навіть якщо булінг відбувається в інтернеті, якщо кривдниками є однокласники, школа зобов'язана реагувати. Усне звернення легко ігнорувати. Письмове – ні.
Знайте, що робити далі. В Україні кібербулінг підпадає під закон про булінг, прийнятий у 2019 році. Якщо школа не реагує, можна звертатися до відділу освіти, поліції або Уповноваженого з прав дитини.

Учасники опитування, які стикалися з кібербулінгом, описують реакції дорослих, які не допомогли:
«Просто вийди з групи» – кривдники створять нову.
«Не читай це» – легко сказати, важко зробити, коли сповіщення приходять постійно.
«Це діти, вони пожартували» – погроза зарізати через орієнтацію – це не жарт.
«Не реагуй» – ігнорування не завжди допомагає, особливо коли контент вже публічний.
Одна з учасниць описує, як навіть після звернення до адміністрації школи, жертву булінгу перевели в іншу групу. Не кривдника. Жертву. Це типова і дуже болюча помилка системи.

З відповідей учасників нашого опитування:
«З тобою все добре. Let them be» – слова Шаіри, яка пройшла через це
«Зверніться одразу в поліцію – зауваження і ігнор нічого не дадуть, особливо якщо кривдники мають впливових батьків».
«Відстоюй себе і не мовчи. Те, що відбувається – не твоя провина».

І найголовніше:
Те, що про тебе пишуть в інтернеті, не визначає того, ким ти є насправді. Але ти маєш право, щоб це зупинилося. І є люди, які можуть допомогти.

Кібербулінг – це не «проблема покоління смартфонів», яку треба просто перетерпіти. Це форма насильства, яка не зникає сама і залишає реальні наслідки – у самооцінці, відчутті безпеки, довірі до людей.
Дані нашого опитування показують: ті, кому вдалося впоратися, зробили це не наодинці. Їм допомогла мама, яка одразу підняла ситуацію до директора. Подруга, яка підтримала. Дорослий, який повірив.
Інтернет не має кордонів. Але підтримка – теж.